Серп виткався на ржавім поліі впав раптово на снопи;розтявши лінію недолі,він поле кров’ю окропив.
Спинився жнець на краю думки,спроквільно спину розігнуві різонув навідліг лункопо стеблах спеку навісну.
Зерно розбризкалося прискомпо чорній стриженій щоці;серп скрапував червоним блиском,пручаючись у кулаці.
Очима вимірявши шлях,наклавши серп на небокрай,жнець біг і біг по колосках,щоб вкраять сонця коровай.
А спека — назирцем, невпинно,аж спорскували з язикапекучі розсипи калинні,згоряючи на остюках.***
