Серп

Серп виткався на ржавім поліі впав раптово на снопи;розтявши лінію недолі,він поле кров’ю окропив.

Спинився жнець на краю думки,спроквільно спину розігнуві різонув навідліг лункопо стеблах спеку навісну.

Зерно розбризкалося прискомпо чорній стриженій щоці;серп скрапував червоним блиском,пручаючись у кулаці.

Очима вимірявши шлях,наклавши серп на небокрай,жнець біг і біг по колосках,щоб вкраять сонця коровай.

А спека — назирцем, невпинно,аж спорскували з язикапекучі розсипи калинні,згоряючи на остюках.***