З дитячих
Між білим небом та землеюгіллям назубився гайок,і сніговою течієюприбило висохлий листок.
Упростяж глянув:
Лиш проступили реп’яхи,так, мов родзинки ті на тілі,сирітним нагадом сухим,що часу колесо великедробило оберт ще один.
А ти сягнув за межі крику,муруючи стіну з крижин.
Глянь: випростовується промінь,напружуючи тятиву,і проступає слід червонийкрізь ватну білість
Підносиш до очей долоню —яка прозоро-кров’яна!
За обрій хмари йдуть червоні,з очей спадає
Вже видно: коні, лан пшеничний,вогонь із чотирьох сторінповис і чорний перст рушничнийу мене цілиться: ось він!
Вже бачу, як по соломинкахбагряна скрапує вода,у неньки на губах жаринка;листок до лона прикладавона широкий,
Та з-під листка, із-під долоньб’є джерелом густо-багрянимкрикущий золотий вогонь.
Кричу і голосок зриваю,до вишитого
Долоню зняв — немаєнікого… Білість
Беру листок сухий дубовий,щоб рану губ своїх стулить.
Він, насотавшись криком крові,від голосу горить, горить…***
