Вмирає жінка.
Голова її
Вже осипається зимнім цвітом.
Ще й коса золота, як той гострий орден,
Що понесуть за нею на цвинтар.
Вже безносу чути, як іде навшпиньках.
І нема їй слова, нема зупину.
І плаче земля, бо вмирає жінка,
Що родила цукор в гірку нашу днину.
А небо осіннє таке безкрає,
Що і птах не знайде, де притулиться.
І плаче жінка, бо земля вмирає.
Що родила жито в безхлібнім віці.
І щоб жінчине серце — вогненне гроно
Не розпалося марно в малі жаринки,
Українська земля в своє чорне
Візьме біле лоно золотої жінки.1968