Смерть ланкової

Вмирає жінка.

Голова її

Вже осипається зимнім цвітом.

Ще й коса золота, як той гострий орден,

Що понесуть за нею на цвинтар.

Вже безносу чути, як іде навшпиньках.

І нема їй слова, нема зупину.

І плаче земля, бо вмирає жінка,

Що родила цукор в гірку нашу днину.

А небо осіннє таке безкрає,

Що і птах не знайде, де притулиться.

І плаче жінка, бо земля вмирає.

Що родила жито в безхлібнім віці.

І щоб жінчине серце — вогненне гроно

Не розпалося марно в малі жаринки,

Українська земля в своє чорне

Візьме біле лоно золотої жінки.1968