7 min read
Слушать

Наймичка

У неділю

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя,

Молодиця молодая.

Щось до лона

Та з туманом

Ой тумане,

Мін латаний талане!

Чому мене не

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не

Моєї недолі!..

Я не одна,— єсть у

І батько, і

Єсть у мене… туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе

На лиху годину.

Чужі люди хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть… Дитя моє!

Я була

Не лай мене; молитимусь,

Із самого

Долю виплачу

І пошлю до тебе».

Пішла полем ридаючи,

В тумані

Та крізь сльози

Про вдову співала,

Як удова в

Синів

Ой у полі могила;

Там удова ходила,

Там ходила-гуляла,

Трути-зілля шукала.

Трути-зілля не найшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку

І на Дунай

Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, і сповий,

І собою укрий!»IБув собі дід та баба.

З давнього-давна у гаї над

Удвох собі на хуторі жили,

Як діточок

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли,

А потім побралися,

Худоби діждалися,

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї

І пасіку чималу

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом’яне?

Хто поживе добро чесно,

В добрую годину,

І згадає дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей

У безверхій хаті,

А ще гірше

У білих

Старітися, умирати,

Добро

Чужим людям, чужим

На сміх, на розтрату!

IIІ дід, і баба у

На призьбі вдвох собі

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє,

Знов поворушилось,

Чи ще тілько

І рай запалило?

Не знаю, що і після

Старі сумують.

Може,

Оце збираються до бога,

Та хто в далекую

Їм добре коней

А хто нас,

Насте, поховає,

Як

Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі

Кому

Добра

Стривай лишень!

Чи чуєш? щось

За ворітьми… мов дитина!

Побіжім лиш!..

Бачиш?

Я вгадував, що щось

І разом

Та до воріт… Прибігають,

Мовчки зупинились.

Перед самим

Дитина сповита

Та й не туго, й

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала

І літом

Останньою свитиною!..

Дивились,

Старі мої.

А

Неначе благав:

Випручало

Й до їх

Манюсінькі… і замовкло,

Неначе не плаче,

Тілько

А що,

Насте?

Я й казав!

От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я

Кинусь за

В

Чудно

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом

Та ридаючи

Перед образами

Нема дітей!..

Чудно

Діється між нами!

IIАж три пари на

Кумів назбирали,

Та ввечері й охрестили,

І Марком назвали.

Росте Марко.

Старі

Не знають, де діти,

Де посадить, де

І що з ним робити.

Минає рік.

Росте Марко

І дійна

У розкоші купається.

Аж ось

Та молода,

Прийшла

На той хутір

У найми

А що ж,— каже,— возьмім,

Возьмімо,

Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки

Коло його

Та воно-то треба.

Бо й я свою вже

Прожив, слава

Підтоптався.

Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи

А що

Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого?

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе.

А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе

Отоді й за плату,

Чи так,

Добре,

Просимо ж у хату».

Поєднались.

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і на дворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта;

А коло

Так і пада, ніби мати;

В будень і в

Головоньку йому змиє,

Й сорочечку

Що день божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято

То й з рук не спускає.

Дивуються старі

Та моляться богу.

А наймичка

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка

Його умиває.

Не зна Марко, чого

Так його цілує,

Сама не з’їсть і не доп’є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в

Часом серед

Прокинеться,

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до

Ручки

І мамою

Ганну

Не зна Марко, росте собі,

Росте, виростає.

IVЧимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю

І ледве-ледве

Трохима-діда.

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову

З-за гаю темного

До діда в хату спочивать.

Уже Марко

І восени не

Ні під хатою, ні в

Кого-небудь треба

Кого ж би тут?» — старий

І просить

У наймички.

А

До царівни б

Слать старости:

Треба

Самого

Добре, дочко,

Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились,

Та й за

Пішов Марко.

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором.

Диво

Спасибі вам! — старий каже.

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля.

Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..»

Та й заливсь сльозами.

А наймичка у

Вхопилась

За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка

Мати… мати… мати!»VЧерез тиждень

Коровай

На хуторі.

Старий

З усієї

З молодицями танцює,

Та двір вимітає,

Та прохожих,

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай, бігає, а

Ледве ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,

В хаті і надворі.

І жолоби

З нової комори.

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають,

Та все чужі.

Де ж наймичка?

На прощу у

Пішла Ганна.

Благав старий,

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за

Ні,

Марку,

Мені матір’ю сидіти:

То багаті люде,

А я наймичка… ще й з

Сміятися будуть.

Нехай бог вам помагає!

Піду

Усім святим у Києві,

Та й знову

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Чистим

Свого Марка…

Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.

Музикам

І підковам.

Столи й лави миють.

А наймичка шкандибає,

Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ — не спочила,

У міщанки стала,

Найнялася носить воду,

Бо грошей не

На молебствіє Варварі.

Носила-носила,

Кіп із вісім

Й Маркові

Святу шапочку в

У Йвана святого,

Щоб голова не

В Марка молодого;

І перстеник у

Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,

Додому верталась.

Вернулася.

І Марко

За ворітьми, ввели в

Й за стіл посадили;

Напували й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті

Одпочить

За що вони мене люблять?

За що поважають?

О боже мій милосердний!

Може, вони

Може, вони

Ні, не догадались;

Вони

І

Тяжко заридала.

VIТричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у

Катря

Так, як матір; і в

Провела

Аж у поле, до могили,

І молила бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в

Якось сумно, ніби

Покинула хату.

Після пречистої в неділю,

Та після першої,

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі на призьбі.

Перед

З собакою онучок грався,

А внучка в юпку

У Катрину і ніби

До діда в гості.

Старий і внучку привітав,

Неначе справді

А де ж ти діла паляницю?

Чи, може, в лісі хто одняв?

Чи попросту — забула взяти?..

Чи, може, ще й не напекла?

О, сором, сором, лепська

Аж зирк — і наймичка

На двір.

Побіг

З онуками свою

А Марко в дорозі?»

Ганна діда

В дорозі ще й

А я ледве

До вашої хати,

Не хотілось на

Одній умирати!

Коли б Марка

Так щось тяжко

І внучатам із

Гостинці виймала:

І хрестики, й дукачики,

Й намиста

Яриночці, і

З фольги образочок,

А Карпові

Та коників пару,

І четвертий уже

Святої

Катерині, а

Із воску

Три свічечки; а

І собі

Не принесла: не купила,

Бо грошей не стало,

А заробить не

А ось ще

Й по

Дітям розділила.

IIВвійшла в хату.

Їй ноги

Й полудновать посадила.

Не пила й не

Стара

Катерино!

Коли в нас

Треба

Акафіст

Миколаєві

Й на часточку дати;

Бо щось Марко

Може, де в

Занедужав, сохрань

Й покапали

З старих очей замучених.

Ледве-ледве

Із-за

Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, не

І на ноги встати.

Тяжко,

Катре,

В чужій теплій

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір’ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з

І очей не зводить;

Катерина коло

І днює й ночує.

А тим часом сичі

Недобре

На коморі.

Щодень, щогодини,

Ледве чути,

Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б

IIІде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи

Воли попасає.

Везе Марко

Сукна дорогого,

А батькові шитий

Шовку червоного,

А наймичці на

Парчі

І червону добру

З білою г а б о ю .

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі —

Вина з

Відер з троє у барилі,

І кав’яру з Дону

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава богу!

І ворота одчиняє,

І молиться

Чи чуєш ти,

Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов!

Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі,

Христе-боже!

Насилу

Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози

Мережані, а

Марка

А де ж Ганна,

Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не

Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу

І став у

Аж злякався.

Ганна

Слава… слава богу!

Ходи сюди, не

Вийди,

Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко

До наймички у

Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я…»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась

Сльози

Прости мене!

Я

Весь вік в чужій

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати».

Та й

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері

А мати вже спала!13 ноября 1845, в Переяславі

0
0
641
Give Award

Тарас Шевченко

Стихи Тараса Шевченко. (25 февраля [9 марта] 1814 — 26 февраля [10 марта] 1861) — украинский поэт, прозаик, мыслитель, живописец, график, этногр…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+