Стоять, немов після посвятства,дерева, світлі, мовчазні,і щедро роздають багатствасухій осінній стороні.
Я і собі підставив жмені —хай капле золото й
Але летять скарби повз мене,—рука ж, пожадливо-нужденна,вхопила декілька жарин;і, відсахнувшись, біль струсила,і, мов згадала давні дні,труснула дерево щосили —вогні посипались рясні.
І губи, спалені в гарячці,прошелестіли:— Часе
Хоч по пропаленій позначцімої урази
Та не страшна вогню пороша:цілуючи вогонь, збагнеш,що все чистішою виносишщоразу душу із пожеж.
Бо в чистім полум’ї згораєвсе, що прибилося за рік.
І ти до тесаного раюдоступишся й жбурнеш в засікоплавок срібний, олов’янийчи жужелицю із
Але чому нестерпні рани,де цілував тебе вогонь?***
