1.
Біля монастирської
Ще день вербі коронуватисьта вщертно вітром наливатись,і величатись житлом птичим,і крону щебетом музичить.
А потім все, заламуйсь, гілко,—дудить пронизливо сопілка!..
Очима, де не запряду,жовтаву скалочку знайду:то віск проріс,а то живиця…краплини сліз,—яка різниця,що нам віщує знов біду.
А ще недалі як учоракрасоля нишкла в квітнику,лежала тінь чиясь прозорана щойноструганім току.
Як весело снопи стоялиі дві вівсянки щебеталина гостроверхім
Це зміни ті, яких ти праг,—сидить небалакучий птах,поводить чорним своїм окомза кожним рухом,кожним кроком,й на сопілчаний клич високийростуть круки, як шпичаки,і однозначно й так завбачноспростовують твої думки.
Про що це все?
Про швидкоплинність,про біль в схололій крапелині,про злегковажені часи!..
Та ще — про пташині голоси.
Лиш не про сум і нудьгування,не про сопілчине туляння,не про пір’їн злинялих жмут.
А все про суще, безпричинне,яким ні краю, ні почину,і про звертання щохвилинне:— Я,
Боже, тут!
Я,
Боже, тут!2.
Через
Печальники мої, кричальники щоденні!
Покошено сніги, і на високі стерніупала тінь листка та й гнізда відігріла —летять собі на них ізпіднебесні стрілиі вражених зміят, пришитих до землиці,над полем весняним несуть, як
На дерев’яний плуг наляже ратай з вітром —широка борозна ізнов буде бриніти.
Просиплеться зерно й ворони самосійніна чорне полотно по гніздищах надійних.
Двопільний урожай збереться теж дворуке,один — на коровай, а другий —чи ж на круків?
Кричальники мої, печальники щоденні,знов переплутав Він одне із другим в жмені.
Засіяв спершу сніг, а опісля вже —
Чи ж гніватись?..
Той Бог… якийсь він невеселий.
Чи ж клопоти його ізнову опосіли:замість хлібів густих йому вродили стріли.
І ходить жнець сумний,ніяк вкосить не може.
Чому ж із нас ніхто йому не допоможе?3.
Пощо так є, як є? —стратенство повсякчасне,все, що вогніло, — гасне,від корогов прекраснихв долонях — руків’є.
На віск кладу печать,і мову затаврує,адже з-під ніг кричать,відрікшись фарби, — вруна;і вічність, що в очах,зіниці звуком
То захват, то жураламають жили дзвоном,а з плоті мені — страхвідтворює колону.
І словом, як вапном,все кріпиться на стиках,риплять суглоби зновпід троїсту музику,—то вихитався рух,як пагін із зернини,—тичба колон довкругщільніша щохвилини.
Та тверді нестача,щоб плюсклу тінь
І вироста з плечацікава будячина.
Стебло перехлюпневсю гіркоту зелену,а все, що є,—
Чи ж буде й після мене?4.
В смак тиші — пам’ять знов занурив,де звуглений чорніє птахі голомшіє вовча шкура,розіп’ята на кулаках.
Услухливо, як камінь в річку,з чуттям всесяжним глибинилетів, і струмені навстрічновергали запах давнини.
І кислість смушку в красній скрині,і терпкість хрому й кунтушів,і хижі пера соколині,і дух козачої душі.
Покрасти в очі все до риски,та як же з часом, давнино,якщо розсипалась колискавід доторку на порохно?..
Згортаю пучки з переляку,зринаю, зраджуючи слух, —виношу лиш відвертість смаку,а в пучках трину від розрух.5.
Обновились вікна зранку,щоб надвечір заніміть,щоб відкрилась кожна шклянка,як важка чавунна кліть.
З них перепурхом вільготнимна роздоленьку своючорні вилетять полотна,в крила широко заб’ють.
Незмережені дочасно,непробілені ніким,миттю призелень пригасять,пороздмухують пташки.
Чи ж біда моя журбована журбину бідинупідвелась, як хрест дубовий —ні звалю, ні підітну?..
Лучче б серцю бути з воску,пучкам — з срібла, щоб не знатьоту волю смертоносну,гостру місячну печать.
Голки б солодко впивались,з вощаниці б капав
Боже, чом воно не сталосьтак, як я того хотів?6.
Біля
Порожніють руки.
Птах, що випадає з повітря,і висипи горбаті.
Незаповненість простору тебе непокоїтьще більш, ніж учора.
В круглі ями, де бані кульбаб височіли,падолисту насіялось — до позолоти!
Порожніють очі.
Цегла по цеглі —хтось розбирає мура довкола тебе.
І вкрадається холод,вільгне пісок під ногами,і слід, що ти думав — тривавий,затягує хвиля.
Довго сушиться невід порожній,на веслах холодних мережиться блискіт.
Дорога тобі на розріджений обрій —там хтось бовванів ще від ранку —порожнина
Срібляста луска запорошує очі —на зиму.
Човна відв’язавши мілкого,попробуй на лікоть хоча бвідступитись від себе,—чи дивиться хто на оту порожнину байдуже?
Як рясно порошиться мерехт зчорнілий,гніздечко снує в спорожнілому вусі кигиця.
Зія порожнина.
Поквапся скоріше у неї вміститись.
Та ж холод такий, що зсудомлює волю і руки;і раптом заповнив усі порожнинирозважливим звуком:— О-о-о-о-о…(відлуння)7.
Над
В теплих гніздах водизадрімало каміння безлике,що ж той сон надовкруг,як на волосі вітер цигика,і летить поплавець,перепурхує з хвилі на хвилю,і байдак, як корець,ну ніяк недочерпає зливу.
Об повітря розбивсь —недописану вигладив зморшкужовтий диск —сліду жовтого
Завтра — ніч, а сьогодніпір’їна — весло і піску одностайність.
Завтра — сніг, а сьогодні
Щасним будь!
Щасним будь!
Щасним будь!
До свого осереддя розмитий:чесна путь — хресна путь,і на «потім» нема чого
Широчезне «т е п е р» — від звукуаж, гай! — до відлунку, що гине;твій життєпис запіксь на пері соколинім.
Все в три слова вкладеш:«був такий» і «немає»…і не визначиш меж —ні початку тобі, ані краю.
Присусіджений скрізьдо усіх відумерщин і
І не треба тут сліз,бо воскреснуть так просто,так просто, так просто.8.
Лист
Чому ж мені, друже,так солоно пахне любисток і рута?
У пучці метелик крилом перевіює сутінь.
Метелик ручний і приручена рута зеленапозначили ніч високосну для мене.
Вузенька та ніч, наче кладка вербова,—її перейти — що примислити слово.
Та що я скажу, коли замкнуті губи водою,крило неминуче ширя над тобою?
Це все зволікання з його неминучим чеканнямна перше питання(воно ж бо таке, як й останнє):— Пощо, і звідкіль, і допоки?
Низенький одвіт, хоча звуки
Таке-то, мій друже, ходіння за межі денного:почуєш лиш крик звідусюди…і більше нічого, нічого, нічого.9.
Навіки з
Яка це гра? — навперегініти з ціпком вербовимі все очікувать одмінна гоні полиновім.
Все той же степ, і обрій той,і ступінь дрібцюватий;і котить нехворощ — до втом —розсохи сугачаті.
Об ощерхльовану щокурозіб’ється шуліка,та й не полишиться знаку,ні спогаду довіку.
Із-поза спини напередвсе бігти патериці,не знаючи ні меж, ні мет,де треба зупинитись.
Знай доганяй, переганяй,перемітай степ кроком,—тут самосіється врожайтрави на всенькі боки.
Лиш виб’є прузлик дріж тонкуу кійло волосінне —на самовпевненім ціпкупроб’ється брость осіння.
При потопельстві так тримайсьі пальців не розв’язуй —не то розбурхана травазнесе назад
Проб’ється, може, корінецьі вхопить шлях раптово,поклавши мандрам сим кінецьдуші твоєї й слова.1967
