Ідилія

Тонка, як волосінь, співка осіння барваі обриси плавкі розкрилених пташин;і літо залиша на виногронах карби,проміння запада до самих серцевин.

І рукавчаста тінь стоїть на перехресті —хто відцуравсь її при перших холодах?

Чому, чому мені ліг, наче знак на честі,до тебе дальній шлях?

До бубки потовчу весь виноград в давилі,а стомлена стопа вшанує тихий ґрунт,і струни продзвенять, що чують міць і силу,коли їх п’ять шулік ярливих люто рвуть.

Плиткий найперший хміль і радість полохлива,і нетля тче крилом шовки на каганці,і вибіга сльоза, засвічена, щаслива,щоб висвітлити вкрай весь подив на лиці.

Спалахнута, мов гнів, в своїх прозорих смутках,ти будеш боронить дзвінкий струмок вина,та не помітиш ти, що він на твоїх пучкахнавився самохіть, як зірвана струна.***