Падав камінчик по опадах з неба,простір світився снігами крізь тебе,поле безплідне бігло з-під ніг,щоб розповзтись на повісмо доріг.
Нащо ти носиш зернину у жмені,пальці від прорості в тебе зелені, —де ти приткнеш її, як заховаєш?
Суне переслідом воронів зграя.
Кинеш наодлі — сніг весь збіжиться,гору укриють пожадливі птиці —буде на білому смерть панувать,не відшкодуєш нічим своїх втрат.
Дишем на зерня духом творящим,сам обезважнів, та зернятко важчає —перед собою його, наче камінь, несеш,доки посієш, ще й сам проростеш:з-під валуна, з-під могильного каменяголос промкнеться кволий поламано:— О, бережіть, бо унадились птицікрасти сиру із-під мене землицю.
Чую, безодня гуде піді мною,камінь падучий кричить глибиною:— Безвість — це тяжче, аніж забуття,о, засівайтесь на обшир життя!***
