Меж скалами, неначе злодій,
Понад Дністром іде
Козак.
І дивиться, йдучи,
На каламутну темну воду,
Неначе ворогові в очі,
Неначе вимовити хоче:– Дністре, водо каламутна,
Винеси на волю!
Або втопи принамені,
Коли така доля.
Та й роздігся на камені,
У воду кинувся, пливе,
Аж хвиля синяя реве.
І, ревучи, на той
Козака виносить.
Стрепенувся сіромаха
І голий, і босий,
Та на волі, й більш
У бога не просить.
Постривай лиш: може, брате,
На чужому
Талану того
Та тієї долі.
Пішов собі темним
Та співає, йдучи:– Ой із-під гори та із-під
Ішли мажі риплючі.
А за ними йде та
Та плаче-рида, йдучи.
Уже як хочете, хоч лайте,
Хоч і не лайте й не читайте,
Про мене… Я і не прошу,
Для себе, братики, спишу,
Ще раз те оливо потрачу.
А може, дасть бог, і заплачу,
То й буде з мене . . . . . . . . . .
Нумо знов.
Покинув матір і господу,
Покинув жінку, жаль, та й годі.
На Бесарабію
Оцей козак; погнало
До моря пити; хоч говорять:
Аби файда в руках була,
А хлопа, як того вола,
У плуг голодного запряжеш.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Троха лишень, чи так?
Ще змалку з матір’ю
Ходив з торбами цей козак,
Отак і виріс сиротою,
У наймах; сказано, шарпак,
То й одружився собі так,
Узяв хорошу, та убогу,
Звичайне, наймичку.
А
І неталан наш і талан,
Як кажуть люде, все од
Наглядів, клятий!
Панські очі!
Та й ну гостинці засилать.
Так і гостинців брать не хоче,
Не хоче й пана закохать!
Що тут робить?
За чоловіка,
Укоротивши йому
А жінку можна привітать.
Трохи не сталося отак.
До нитки звівся мій козак,
Усе на панщині проклятій,
А був хазяїн . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А жіночку свою любив,
І господи єдиний!
Як те паня, як ту дитину,
У намистах водив!
Та знемігся неборака,
Хоч продавай
Та йди в найми.
Отак
Отой пан
Допік добре.
А
Мов цього й не знає,
У доброму
В садочку гуляє
Як та краля! – Що тут робить?
Сердега міркує.
Покину їх та утечу.
Хто ж їх нагодує?
Хто догляне?
Одна – стара,
Нездужає встати,
А другая – молодая,
Дума погуляти!
Як же його?
Що діяти?
Горе моє!
Горе!
Та й пішов, торбину взявши,
За синеє море!
Шукать долі.
Думав
Та хоч жінку взяти.
Стара мати і тут
Віку
На господі!..
Так
Трапляється в світі.
Думав жити,
Та бога хвалити,
А довелося на
Тілько сльози лити!
Більш нічого.
Нудно
На чужому полі!
Всього надбав, роботяга,
Та не придбав долі!
Талану того
Світ божий не милий.
Нудно йому на чужині,
І добро остило!
Хочеться хоч
На свій край на милий!
На високії могили!
На степи широкі!
На садочок!
На жіночку!
Кралю карооку!
Та й поплив Дністром на сей бік,
Покинувши волю.
Бродягою… О боже мій!
Якеє ти, поле!
Своє поле!
Яке то
Широке… широке!..
Як та воля . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Прийшов додому уночі.
Стогнала мати на печі,
А жінка у коморі
Бо пан нездужа).
Жінка встала,
Неначе п’явка та,
І, мов водою,
Дрібними, як горох, сльозами.
І це трапляється між нами,
Що ніж на серце наставля,
А сам цілує!..
Моя сердешна молодиця!
І де ті в господа
Усякі штучнії єства?
Сама ж неначе
На плечі пада… Напоїла,
І нагодувала,
І спать його, веселого,
В коморі поклала!..
Лежить собі неборака,
Думає, гадає,
Як то будем мандрувати,
І тихо
А жіночка
Кинулась до пана,
Розказала – отак і так.
Любо та
Прийшли, взяли
Та й повезли з
Пройдисвіта,
Прямо до прийому. І там доля не кинула.
Дослуживсь до чину,
Та й вернувся в село своє,
І служить покинув.
Уже матір
Громадою люде,
І пан умер, а
Московкою
Хиляєтся… і по жидах,
І по панах
Найшов її,
І, сивоволосий,
Підняв руки
До святого бога,
Заридав, як та
І простив небогу!
Отак, люде,
Ворогам прощати,
Як цей неук! . . . . . . . . .
Де ж нам, грішним,
Добра цього взяти?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Друга половина 1848,
Косарал]