Тепер прощай!
Хто знає, чи надовго.
Миг може, хутко будем
По горах київських та по гаях волинських,
А може, поки зійдемося знову,
Води багато утече з
І сліз з людських очей.
Хто теє знає?
Колись я думала для тебе на
Увити гарне рондо чи
І рифмами уквітчати навколо,
Немов гільце весільне, – та шкода!
Тепер посох садочок мого серця,
Не знаю, чи коли й одмолодіе.
Торік бувало тут, над сим потоком,
Звивала я тобі вінки барвисті,
Тоді ж у мене і квітчасті вірші,
Жартуючи, лилися з-під пера,
Але тепер нема квіток для
Ні в полі, ні в діброві, ні в душі.
Колись я мала той дівочий звичай,
Як покидала край який надовго,
Збирати квітки з наймиліших
І брати їх на пам’ятку з собою,
Тепер взяла я грудочку землі,
Колись її положать надо
Сестрице люба, я тобі
Ясного щастя (коли се не мрія!),
Щоб «радою» і радістю ти
Усім, кого ти любиш.
Я бажаю,
Щоб сеє перше і безмірне
Було остатнім у твоїм житті.
Коли ж яка смутна година
І сльози самохіть поллються із очей,
Тоді поглянь, кохана, на схід
В ту сторону, де наша
І пригадай, що десь є хата й серце,
Тобі одкриті завжди.
Може,
На схід полине, а печаль на захід.
Для мене, сестро, щастя не
Ми з ним чогось не можемо ужитись!),
Ти побажай мені одваги й сили
Сповняти той великий заповіт,
Що я несу з собою на
Хай спогад мій між вами буде краще,
Ніж я сама була, – адже
Тумани навіть золотом сіяють,
Тож «споминайте добрими словами»!
Для мене спогад про те щастя й горе,
Що всі ми вкупі тут переживали,
Тим буде, чим молитва для набожних.
А вас усіх… ні, годі вже!
Прощай![1895]
