Перебендя старий, сліпий,
Хто його не знає?
Він усюди
Та на кобзі грає.
А хто грає, того
І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.
Попідтинню
І днює й ночує;
Нема йому в світі хати;
Недоля
Над старою головою,
А йому байдуже;
Сяде собі,
Ой не шуми,
Заспіває та й згадає,
Що він сиротина,
Пожуриться, посумує,
Сидячи під тином.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває про Ч а л о г
На Г о р л и ц ю зверне;
З дівчатами на вигоні
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками
С е р б и н а,
Ш и н к а р к
З жонатими на
Де свекруха злая)
Про тополю, лиху долю,
А потім
У г а ю;
На базарі — про Л а з а р я,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.
Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як
Широке, синіє;
За могилою могила,
А там — тілько мріє.
Сивий ус, стару
Вітер розвіває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає,
Як серце сміється, сліпі очі
Послуха,
Старий
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то боже слово,
То серце по волі з богом розмовля,
То серце щебече господнюю славу,
А думка край світа на хмарі ґуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору:
Чого ти
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка
Тому, хто все знає, тому, хто все чує:
Що море говорить, де сонце ночує.
Його на сім світі ніхто не прийма.
Один він між ними, як сонце високе.
Його знають люде, бо носить земля;
А якби почули, що він, одинокий,
Співа на могилі, з морем
На божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали, од себе б
Нехай понад морем,— сказали б,— гуля!”:
Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати,
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не
Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває весільної,
А на журбу зверне.[1839,
Петербург]
