На розпутті кобзар
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата
Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда,
Бились з козаками;
Як збиралась
В неділеньку вранці;
Як ховали
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує
Аж лихо
Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Тії слави
Повік не забудем!
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не
Козачество гине;
Гине слава, батьківщина;
Немає де дітись;
Виростають
Козацькії діти;
Кохаються невінчані;
Без попа ховають;
Запродана жидам віра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле криє,
Ляхи,
Налітають,— нема
Порадоньки дати.
Обізвався Наливайко
Не стало Кравчини!
Обізвавсь козак
За нею полинув!
Обізвавсь Тарас
Гіркими
Бідна моя Україно,
Стоптана
Україно,
Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?
Де поділися?
А чи
Синє море твої гори,
Високі могили?
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми
Поганці панують.
Грай же, море, мовчіть, гори!
Гуляй, буйний, полем!
Плачте, діти
Така ваша доля!
Обізвавсь Тарас
Віру рятовати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обізвався пан
А годі журиться!
А ходім лиш, пани-брати,
З поляками
Вже не три дні, не три
Б’ється пан Трясило.
Од Лимана до
Трупом поле крилось.
Ізнемігся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий
Дуже звеселився;
Зібрав шляхту всю
Та й ну частовати.
Зібрав Тарас козаченьків
Поради
Отамани товариші,
Брати мої, діти!
Дайте мені порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражі ляхи
Наше
Нехай собі бенкетують,
Нехай на здоров’я!
Нехай, кляті, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А ніч-мати дасть
Козак ляха знайде».
Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зійшло сонце —
Покотом лежали.
Червоною
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з
Ляшків-панків їсти.
Налетіли чорні
Вельможних будити;
Зібралося
Богу помолитись.
Закрякали чорні крюки,
Виймаючи очі;
Заспівали
Пісню тії
Тії ночі кривавої,
Що славною
Тарасові, козачеству,
Ляхів що приспала.
Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.
Сидить ворон на
Та з голоду
Згада козак гетьманщину,
Згада та й
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопці та
Слізоньки втирають.
Пішов кобзар по улиці
З журби як заграє!
Кругом хлопці навприсядки,
А він
Нехай буде отакечки!
Сидіть, діти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жінку,
Найду жінку, почастую,
З вороженьків покепкую».[6 листопада 1838,
Петербург]
