Коліс природа не
І навіть не дала ідей.
Зате були у неї крила,
Що в небо кликали людей.
Здригнулося планетне тіло,
Озвався гомін у зірках,
Коли внизу
Колеса на материках.
І все ж земля була, мов кара,
А світ вузький, мов погрібець:
Орел висміював Ікара,
Хихикав підлий горобець.
Але Ікар, нап’явши крила,
Стрибав із вишок та дзвіниць.
Він вішав крила, як вітрила,
І помирав, упавши ниць.
Та десь була у сонці віза,
Якої ще не знав Ікар:
Лише на крилах із
Ти, соколе, злетиш до хмар.
Залізо?
Хе!
Чи ви похмільні?
Не кривдіть матінку
І не один до
За єресь кинутий оту.
Нікого із людського
Вже не дивує наш прорив,
А де ж мудрець, який
На колесі перехитрив?
Він більше винайшов, ніж крила,
Хоч не літав його візок:
Він не орлицю, а
Собі узяв за образок.
Він дав уяві повну волю:
Намарив грішний чоловік,
Що Сонце котиться по
І звозить хліб йому на
Які ж про нього біля
Плітки сусідами плелись?
Які печерні
Його впокоїли колись?
