Книгу життя розігни, бо промкнулась трава крізь окладеньі рядок голосний, мов струмок, ниже літер розсаду.
Ось над урвищем хмар уривається громом хвилина,в очі жбухає жар,в губах пророста насінина.
Виноградна лоза, тонкожало пронозячи м’язи,крізь граніт пророста,та крізь пам’ять плитку не пролазить.
Срібна маківка церкви над текстом летить — не спіймати,мої руки простертізатерпли повітря тримати.
Ні, не стане снаги,зір вузький, аби дощ осягнути,крізь стрімкі берегипротікає струмовище ртуті.
І не висловить, ні, що ти вичитав вдень зі сторінки,адже витекло все,залишились при дні дощові крапелини незгірклі.***
