Війнула жовтизна і дзеркало криничнезамислилось, немов відчуло глибину,і ти щось заспівав, та голос був незвичним:веселу починав, а вийшло на
З чола свого хотів був зняти павутину,та пучками відчув, як в’їлася
І радісно було в оцю погожу днину,хоч радість і була зісподу вже сумна.
Дивився на люпин, але, крім зерен, бачивсухе стебло, вогонь, що палить всіх і
До вишні притуливсь — яка ж вона гаряча! —і листя аж за тин вогнем перевиса.
Жалка трава пече… і ти печеш, мов докір:ні пам’ять відхилить, ні мовою
І чую, чую я, який підступний спокій,під попелом долонь забутий жар
Ось перса, ось плече, ось губи — попіл здмухав,обвуглена, як ніч, але ж це ти, це тивиходиш із очей, огромлюєшся слухом,вкриваєш наготу вже листям
І дзеркало води доповнює забуте:то посмішку, то вуст обвуглені
Та хтось гука: — Павло!
Все — глухота і
І випада відро в криницю із руки.***
