Палкий, нічим незаспокійний,ловлю слова, мов барвні скельця.
Як же ж я терня туги рвійнез корінням вирву з штольні серця?
Терпке похмілля свіжих ранківп’янить, як і давніш п’янило.
Дивлюсь в блакитну призму склянки,де заламалось небо в хвилі.
Рожевий чай, мов піна з сонця,зелений морок сном колише.
Заслуханий у дружній вітер,свій давній голос чую в
Аж юне серце затремтить,незаспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю митьвсю хмільність світу хочу спити”.
