Мій давній голос

Палкий, нічим незаспокійний,ловлю слова, мов барвні скельця.

Як же ж я терня туги рвійнез корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранківп’янить, як і давніш п’янило.

Дивлюсь в блакитну призму склянки,де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,зелений морок сном колише.

Заслуханий у дружній вітер,свій давній голос чую в

Аж юне серце затремтить,незаспокоєне й несите.

Устами спраглими в цю митьвсю хмільність світу хочу спити”.