Ущільнюється час до чорноти на небі, —безвічне проступа у розсипах
Я так віддаленів, мій Господи, від тебе,що всотувати треба у себе кожен крок.
В мені ти був завжди, ніби вода в криниці,щомиті прибував живлющим
Та згодом я губив тебе по крапелинці,спустошувалось тіло поволі, як
І відступився я, і світло обірвалосьз-під ліхтаря углиб, у спорожнілий зруб;я провалився в тінь, в глухе нічне провалля,і не доходить крик з душі мені до губ.
На глиняному дні, в чорноземі нічному,знайшов я обручі і дротяне кермо,що віддане було безликому Нікому;гадючився в ногах спіщанілий
Співучі обручі колись до видноколарозкручували очі, співав безмежний степ,а з губ зривався часто стрічкастий чистий голос,де вишите було ім’я твоє
У захваті життя, у повноті чуттєвій,стискаючи кермо, за обручем я біг, —він згодом розкрутивсь в дорогу металеву,що, звабивши, втекла колесами з-під ніг.
І на баюрах днів, по всіх життєвих стикахсловник я розструсив і скарб життя твердий;стискався простір весь тим обручем великим,що стримував мій глузд від розпаду завжди.
Чому ж, ти,
Боже мій, від мене відцурався?
Нема шляхів до тебе ні вдень, ані
Не виповнить ні н и н і, ні в зачассі:розсипалася пам’ять — зостались обручі…***
