Вві сні остережений встав я, забувшипро пташку, що билась у вікна крильми,забув і про збільшену шибкою душу,збудився і світлом видіння розмив.
І день я прожив, як у п’єсі Шекспіра,слова виголошував мудрі й чіткі,і чув, що за мною полює рапіра,удару чекав, та не знав
І знав, що за спиною чиниться зрада,що яму копають комусь грабарі,та я пригадав, що у неї вже падав:груддя погребальне іскрилось
Окапини воскові… лагідний ладан,і смичуть мотуззя глухі
І те, що наснилося, ледве бриніло,притінене світлом грудневого дня:вже був я теперішній в царському тілі,з стрілою у горлі вже падав з
Долоню мені розчавило копито —не можу подосі затиснуть в кулак,на Заході,
Сході вже був я заритий,і кожна повіка, неначе
Просилюю погляд крізь вушка голчані,і бачу смертельне жало за
Я загодя знав про фінал… І печальнодивився в осмеркле до денця вікно.
Чекав не погибелі, ні, а розв’язки,щоб сміхом силкованим страх подолать,і чулись суфлерські підказки:— Як солодко з вірою знову вмирать…***
