Світліє корою прожилля беріз,їм сила незрима напружує віття:цей смуток звідкіль, що до кістя приріс?
Невже починаю старіти?
Скупішають рухи, і важчає крок,і світло вбираю обличчям всезрячим.
Як ніздрі лоскоче квітневий димок!
І як безсоромно я
Чому проминає усе? — не збагну,хоч мудрий і все розумію;і радісно б треба стрічати весну,—забув? розучився? не вмію?
Бо листя трухляве, і повсть трав’януне взяти до рук, від землі не відняти;і бачу на відстані матір сумну,що скалкою чистить лопату.
Незрячим обличчям вбираючи шлях,вона наслухає скорботу.
Під нігтями в неї чорніє земля,земля запеклась на
Крізь прорізи білі у чорній стіні,що простором зветься та лісом,ще видно похилу самотність мені,а далі — шовкову завісу…***
