1.
З кожним днем вікна ширшають.
Бузковим холодом омито і шию, і плечі.
А сухе коромисло долоню студить.
Ой сивим волосом пополам розділимо час,і вкопаєш стовпці, щоб до слова «оселя»дочленувати
Людяно стане… виспівано стане… хороше
І закотиться горошина, і вип’є землю під хатою,та й, розсунувши напільні дошки, проб’є і стелю:видно-виденно… на змієвих валах чатівники…і підперезано наші землі стьожкою небата ще й
Ані стрілою прошити того валу,ані оком зизим
На половецьких вилицях гостриться вітер,дійні кобили даютьснагу їм, та земля під ногамитут же її
Круглі коліна в тих бранок,ще не перейнятих… в мушлях долоньперлини пестощів… І похіттю розпалюєтьсяуява… Та виблискуєпромінь, мечем відкинутий, і стулює щілини
І стовпи вихору виростають на обрії…— Криниця! — кричу.
І випливає відро,повне бузкового
Шиферні покрівлі, хати-кам’яниці,снують мотоцикли, гримить радіола.
І твоє плече урівноважує минуле й
І не прошу напитися,бо розхлюпать боюся твій образ в очах
І піднявши до неба очі, кричу: криниця!
О невглибима, о солоденна, о невситима…о
Чим вище в небо, тим глибше в землю…і навпаки…2.
Виростать на пенькуі доточувати тінь власну жайвором.
Дрібно росте й трава для приязні,і крадькома підсипаю насіння за пазуху,а тінь твою хутко взеленює надміром зелені.
Котять порожню діжку дітваки десь поза спиною,чути: гуде днище остудженим голосом.— Де твій притулок?
Вітром відказуєш, зжовклою пусткою!
Солодко в роті — ні слова на марницю…— Хліб твій чому пополам не
Сонце є сонце, і більшим його ти не
Камінь по каменю — змочуєш пучку у розчині,зернятком кожен слідок ми замічуєм,рогом міряєм бджіл коло вуликіві величаємось коротко —
Ось уже й річка, і вал понад нею
Пень підломився, і жайвір в пониззі
Так ось і підеш, вщертований пам’яттю,кругла дорога твоя — все за сонцем
Вільному — воля,дорога ж — для певності…***
