Літо

1.

З кожним днем вікна ширшають.

Бузковим холодом омито і шию, і плечі.

А сухе коромисло долоню студить.

Ой сивим волосом пополам розділимо час,і вкопаєш стовпці, щоб до слова «оселя»дочленувати

Людяно стане… виспівано стане… хороше

І закотиться горошина, і вип’є землю під хатою,та й, розсунувши напільні дошки, проб’є і стелю:видно-виденно… на змієвих валах чатівники…і підперезано наші землі стьожкою небата ще й

Ані стрілою прошити того валу,ані оком зизим

На половецьких вилицях гостриться вітер,дійні кобили даютьснагу їм, та земля під ногамитут же її

Круглі коліна в тих бранок,ще не перейнятих… в мушлях долоньперлини пестощів… І похіттю розпалюєтьсяуява… Та виблискуєпромінь, мечем відкинутий, і стулює щілини

І стовпи вихору виростають на обрії…— Криниця! — кричу.

І випливає відро,повне бузкового

Шиферні покрівлі, хати-кам’яниці,снують мотоцикли, гримить радіола.

І твоє плече урівноважує минуле й

І не прошу напитися,бо розхлюпать боюся твій образ в очах

І піднявши до неба очі, кричу: криниця!

О невглибима, о солоденна, о невситима…о

Чим вище в небо, тим глибше в землю…і навпаки…2.

Виростать на пенькуі доточувати тінь власну жайвором.

Дрібно росте й трава для приязні,і крадькома підсипаю насіння за пазуху,а тінь твою хутко взеленює надміром зелені.

Котять порожню діжку дітваки десь поза спиною,чути: гуде днище остудженим голосом.— Де твій притулок?

Вітром відказуєш, зжовклою пусткою!

Солодко в роті — ні слова на марницю…— Хліб твій чому пополам не

Сонце є сонце, і більшим його ти не

Камінь по каменю — змочуєш пучку у розчині,зернятком кожен слідок ми замічуєм,рогом міряєм бджіл коло вуликіві величаємось коротко —

Ось уже й річка, і вал понад нею

Пень підломився, і жайвір в пониззі

Так ось і підеш, вщертований пам’яттю,кругла дорога твоя — все за сонцем

Вільному — воля,дорога ж — для певності…***