І день не день і йде не йде… Тарас
Ну, звісно, було товариство, круті
Ну, звісно, отак і було: загули – загуло.
А їхні нічки молоденькі й чічки солоденькі –ну, звісно, банальна буколіка, місту – село.
Здавалось би, де ще набратися візій і вражень?
Здавалося, голі пішли після пізніх застоль.
Здавалось, яке кому діло до їх заощадженьв нагрудних кишенях дірявих деньочків і доль?..
Хрещатик і сутінки.
Стрінуться сині і карі.
Інакше не буде. Інакше тоді не було.
Початок вісімдесятих. Початок сафарі.
Лови чи тікай – виділяй в атмосферу тепло.
Кому ще зігрітися? Доки?
О жриці
Коли ж ви стомились? Прийшли не з далеких століть.
В цій вулиці юність лукава, як бог у сивіллідельфійського храму, віщує, вселившись на мить.
Хрещатик нічний на початку
Такого не буде. Такого немов не було.
В міському фольклорі не треба коня напувати –негайно в сідло!
І знов погоня.
Знову ці контрасти.
І за останнім із осінніх містлиш на коліна! – тільки би не впасти! –ні перед ким! – не пропустить заїзд!
І знову із погонича-приблудиповалить піт.
Затерпне скрип коліс.
Лише б не зупинитись!.. Не збагнутий на мить, який у всьому цьому
А доки ішлиі прийшли,а доки своїх
Тріщали столи,дахи гули,дівчата перецвіли.
А хто зрозумівтой мотив,мотив на старий мотив.співав не про вдівдля юних дів –слідочком їх
Дійшов із тих пірпоговірпро блуд і суворий “кір”…так наче із нихніхто не встигзазнати інших утіх.
Ті ж гори, доли й ліси.
Над ними хмари такі ж.
Ти переміг.
На всі часи.
Під небом тихо стоїш.
Чому в тебе очі пусті?
Хоч би втома.
Та ні.
Відбув ти січ.
І святковий стіл.
Стоїш у самотині.
Ти переміг.
Ти, чоловік.
Час крізь тебе протік.
Вже вкотре ти губищ йому лік?
Вже вкотре ступаєш в один потік?!
Сам ти себе прирік.
Іде.
Пляшки порожні в сумціпередзеленькують.
Ідеі думу думає. І в думцірозмову з господом ведеприблизно так:
О боже правий,земна й небесна самота –не муки хрест, не цвях іржавий –ковток, який отверз уста.
Враз мелодія.
В натовпі.
Початок?
Фінал? Всім.
Нікому.
Її недоречну примхливість,її недоречність іконнузібрано, мабуть, від кожного в тлумі людському.
Навіщо?
Кому? Невже і її – по колу?!
Прославте всіх, які гарують, –про них не чуть.
Десь вимагають, десь бунтуютьїх не товчуть,а їм потрібні свіжі ранив старім бою,щоб не забули горлопани,хто ще в строю.
Щоб не заснула пам’ять строга!
Не на порі,окрім поезії і бога,й ці
Немов перестояли й на краю.
Невже і від провалля не холонем?!
Чи ми на дні вже в нашому раю? –живі, мов приземлились на
О, це на зло неронам і
Не раз було так – нам не в перший клас.
Навиворіт літати – треба вміти.
І в пекло треба мати власний лаз.
А житьме внук хоч одного із нас,хай знає: хто миі чиї ми діти.
Хай повивчає наші заповітийому і пра,та головне, синамналяканим, що доведеться намвоскреснути чи хоч протверезіти.
Тремтить моє століття, як трепетастара, а їй тремтіти – доки світ.
На фініші промацують поета –поет прийшов на звіт.
Як спалося на марафоні віку?
Чому це удостоїлось перане все, що хоче шепоту чи крикуна берегах Дніпра?
Невже на ньому не лежить вина всяза шпари у судьбі?
Іще й признався, що не розібравсяпослушник цей в собі!..
