З дуплистої липи меди витікають, мов смоли, додолу,і сунуть за обрій, шерхлюючи зазубні лісу, горбаті хмарини,і голос юрливий точкує ретельно повітря навколо,аби захистити від страху прозору твою серцевину.
Дуби мовчазні, та, проте, як завжди, тихоможні,розлущують землю корінням, мішають чорнозем,і час випивають — зяють довкола улоги порожні,присядеш у затінку — тиша ураз заморозить!
Чим глибше у ліс, тим відчутніша плоть, тим вона полохкіша,обачливі кроки вповільнюють струм світлоносної крові,і подих горлянку скородить — повітря щодалі гостріша,мовчи, занімій, бо знати сліди на кожному слові.
В проломи між кронами срібло струмує напруго,і нитка блакиті струмить, мов прожилок агату,чорніють дерева, під тиском мовчання формується вугіль,а в ньому єдина заглибина — плоть корчувата.***
