Довірливо, розчулено, відкритоцвіте чебрець і розриває зір.
Листок в губах, затиснутий, мов бритва,застерігає: літові не
Мов паузи у погляді — берези —розколюють суцільнолитий ліс,і в товщ зелену промінь гостролезийзастряв осколком, битим скельцем
Спадає шелестом згори зелена повінь,і осіда на могилках
Безглузде все, уся світобудова,в якій стає нищителем творець.
І не питаю про доцільність чину,лише дивуюсь з надміру створінь,які миттєво й непомітно гинуть,готові, як завжди, до воскресінь.
Збирає зір довкола тільки смуток;бо йде прощання з світом кожну мить,і неугавний світлий подзвін чути —зелене листя бронзово дзвенить.
У схованках для сумнівів знаходжутебе, мов шкаралупку у гнізді,і шепочу: — Зостав для мене,
Боже!
Хоч знак якийсь, хоч привід для надій…***
