І занімів, немов прозрів нарешті,наваживсь зазирнути у прийдешнє,де все хистке, непевне,як вві сні:моє життя було чужим мені,бо я на мить побачив старість власну,здригнувшися, зістаривсь
Чого злякався і чого тремтів:ти ж і в минулому, в майбутньому житті?
Ну, немічний, знесилений, ну,
Та хто тобі рідніший з двох, которий?
Оцей, який живе брехнею й сподіванням,чи той, що лиш одне не розв’язав питання:навіщо і подосі живе на світі він?..
А за вікном дощі,дощі — з усіх сторін,а ти ж, наче в стручку єдина горошина,затиснутий до часу, обмежений лушпинням,яке на мить розтиснуть спромігся ти
Чому кортить заглянуть у завтрашню безодню?
І розгадати долю, і розпізнать майбутнє,яке в тобі незримо та повсякчас присутнє?
Тому ти і гукаєш: — О зглянься, аве отче!
Бо зазирати глибше твоя душа не
І зір мені вернувся усталений, буденний:минуле вже незриме, а завтрашнє ще
І видно дощ у вікнах, вологе злиплось листя;мені ж в стручку оселі і затишно, і чисто.***
