Псалом

Життя відживається, сходить зітханням.

І кров вичахає. Та є ще жадання

топтати цей ряст, і розвіювать порох,

і погляд ослаблий підносить угору.

Обмисли нас, Боже, ще раз добротою,

наповни обличчя і зір яснотою,

пошли милосердя на наші рамена —

полегши тягар, що гнітить цілоденно.

Будь щедрим, ласкавим до тлінної плоті,

дозволь долюбить, доскорбіти в скорботі.

Насить мені душу,

схили своє вухо

і шепіт згасаючий

ще раз прослухай:

— Я тлін. Я ніщота. Хіба ж це ганеба?

Невже ж тільки й того,

що порох для тебе?

Чиє я сповняю весь вік повеління,

коли очищаю печаллю сумління,

навіщо знання про добро чи про злочин,

якщо не до тебе обернені очі?

Якщо я — суть порох,

   то й ти є ніщота,

лише неспівмірна із нами скорбота.