Опівночі Овлур свиснув за рікою.
Слово про полк
Плаче Україна,
За Овлуром плаче,
Руки до неба простягає,
Вбивцю кляне-проклинає,
Землю чеченську слізьми поливає,
До сина Дудаєва
Пам’ятаєш,
Овлуре,
Як допомагав ти
З полону половецького видобуватися,
Тікаючи — горностаєм по степах слатися,
До Києва повертатися!
Я ж тебе не забувала,
В неволі століттями пробувала,
Твого посвисту ждала,
Твого поклику опівночі за рікою,
Щоб тікати, дитино кохана,
Від московського
Та, тікаючи, по блакиті
Ластівкою
А Дудаєв Овлур з могили
Сили на посвист у мене немає,
Пробила куля легені,
Та й уста мої, кров’ю спалені,
Камінна земля затискає!
Одійди, не ридай наді мною,
Плакальнице, рабине,
Я ненавиджу сльози, бо хто плаче, той гине,
Сам себе
На дно домовини!
Очі твої вже сіль прожерла,
Бо маєш Полтаву,
Базар і Крути,
Може, справді ти ще не вмерла,
Якщо жадаєш мене почути.
Та хіба ж ти не чуєш, як
Протинають вогні ярові,
Як батько мій кличе,
Але не тікати, а ставати до бою!
Невільнице, як не маєш нічого, крім болю,
Ні меча, ні когорти синів, ані сонця в крові,
Повертайся в неволю!”***