Олень і рись

Ах, дикий вершник!

Стелить

Нестямний олень по землі.

Вже смерть в кривавому

Зв’язала плоть і дух

А тінь на віття натикалась,

І залишалися сліди від мовчазної

На зміщеній порушній площі.

На прощу скаче шпарко дух

В очах розщеплений,

Осінній день, останній глас.

Рись оленя так загнуздала(від спини аж до ніг),

Що далі нікуди.

Хоч

Продовжився і гон, і

Мій оленю, мій розсохатий,

Летюче дерево журби,

Задля такої

Народжений,

Які ж бо

І пазурі тебе чекають?..

В якій любашності

Приреченість і плоть важка?

О, вічний дух, повстанець вічний!..

Б’є з ніздрів полум’ям терпким,

І смуги смути й

Виводять в небі літаки.

А по землі, по нетрях диких,

Немов сокирою луну,

Жовтогаряче лезо

Воліє болість перетнуть.

То перевтілення в стремління,

То сум, то струм, то каяття,

То з пращі пущене

На сто сторін мого

І вже смарагдові

Летять за ним — таким пожежним,

Лоскочуть ніжно мою

Чотири лапи величезні.***