Ах, дикий вершник!
Стелить
Нестямний олень по землі.
Вже смерть в кривавому
Зв’язала плоть і дух
А тінь на віття натикалась,
І залишалися сліди від мовчазної
На зміщеній порушній площі.
На прощу скаче шпарко дух
В очах розщеплений,
Осінній день, останній глас.
Рись оленя так загнуздала(від спини аж до ніг),
Що далі нікуди.
Хоч
Продовжився і гон, і
Мій оленю, мій розсохатий,
Летюче дерево журби,
Задля такої
Народжений,
Які ж бо
І пазурі тебе чекають?..
В якій любашності
Приреченість і плоть важка?
О, вічний дух, повстанець вічний!..
Б’є з ніздрів полум’ям терпким,
І смуги смути й
Виводять в небі літаки.
А по землі, по нетрях диких,
Немов сокирою луну,
Жовтогаряче лезо
Воліє болість перетнуть.
То перевтілення в стремління,
То сум, то струм, то каяття,
То з пращі пущене
На сто сторін мого
І вже смарагдові
Летять за ним — таким пожежним,
Лоскочуть ніжно мою
Чотири лапи величезні.***
