З поеми «Збруцький ідол»

Вітри велеможні, безликі владущіпровіюють душі — летять шкаралущі:чи біла полова, чи просто сніжок —крізь сита-решета очей та думок.

Крізь отвір в повітрі й мене проштовхнули;з тривалості стрімко лечу у минуле:ліси і байраки, річки самородні, джерела, безодні,яруги, ярочки, левади, гайочки, переярки, балки,струмки та струмочки…краплиночки…

Ось розчинилася земля — під коренем, під пагорбом —чаруночка життя ледь-ледь помітна, бо, мов печера,прикрита валуном піщинки.

Ізвідки, з цієї мички,випрядалась нить, щоб уплестися у волокно твоєїплоті, щоб воскресить поховану зернину, щоб зтемних хланей винести снагу… Залюблені краплинизливаються, тяжіючи до інших, до злиття, досаморозчину, до руху, до

Цей водобіг потрібен каменю, що вироста з піщинок,примагнічених душею каменя!

Ці водоносні судини є небоносними,тому і горілиць вода лежить, струмує прямолежноі є відлунням неба, що углибає в

Небесні ми, небесно-земляні; чотироликі,підперезали камінь Світовида руками землетворними,танцюємо на голові у Чорнобога: над Збручем весело,хоч хміль й не видихавсь, а вже отверд на денці рога,і скам’яніла посмішка, що перейшла в лінію вуст,в гранчастий камінь.

А кінь ізменшився, змалів —він вже ледь-ледь колін сягає, і звати його уже не коником,а прузликом, що заблукав у травостійних нетрях…і голос подає сухий,

Як добре, що меч приріс до живота; його ні вийнятьіз піхов, ні розітнуть повітря, ні покарать бундючнихдесятиглавих будяків:рости і самовідцвітайся, рослино саморосла,росою скроплена, і зростом пощаджена, і ствердженависоким словом «будь!».

Будь, будяче, бо меч чи аканак висить на перевесліусім на

Сховай своє карлючне многожалля,бо джміль несе стрибожий лас, немов намітку,щоб камінь запліднити влітку.***