Було колись в одній країні:сумний поет в сумній хатинірядами думи шикував;вони й «рівнялись»,мов піхота, аж тут співця взяла охота –і він їм крила подавав.
Крилами думоньки тріпочуть,порядку слухати не хочуть,розбили всі шеренги вмить!
І врозсип те крилате військона життьовеє бойовиськоз тісної хати в світ летить.
Одна полинула високо,друга поринула глибоко,а третя вже гніздечко в’є;та – мов орлиця славу кличе,а друга чайкою кигичеабо зозулею кує.
Буйна шукає сходу сонця,лагідна в’ється край віконця.мов ластівка все припада,закохана – співа дівчині,мов соловейко на калинісльозами-співами
Тим часом люди працьовитірозкинули майстерні сіті,сильця поставили, пастки,по кущиках позасідали,принадоньки понакладалита й ну ловить думки-пташки.
Траплялось – пасткою заглушать,в руках незнарошне задушать,поки розплутають з сильця,зате ж котру живцем піймають,в окрему кліточку саджають,припнуть з іменням папірця.
Так люди, думок наловивши,по кліточках розсадовивши,їх заходились чепурить:всіх чорнокрилих побілили,а білих трошки почорнилиі всіх дали позолотить.
А щоб котра не полетіла,приборкали усім їм крила –тепер буянню їх кінець !
Ніжки докупи пов’язавши,у кошик гарно повкладавши,несуть співцеві на ралець.
Співець тоді вже не в хатиніі навіть вже не в домовині,а в Вічній Славі пробував(се є така країна гарна,хоч дехто каже – легендарна),то ж там поет гостей приймав.
Бо то ж якраз тієї днинибули співцеві роковини –рождення й смерті заразом.
Віншують гості, подарункивиймають, розв’язавши
Твоїм добром – тобі ж
Пташки тоненько щось пищалита позолотою
Поет звернувся до
Громадонько моя поштива,де ти набрала сього
Він не пізнав своїх дітей![1906]
