Примарні, сухі, прямостійні, незламніпробились крізь товщі дощів та
Як свідчення вічні чи спогади давні,вичісує вітер насіння з голів.
І літо згорнувши у пам’ять дводільну,мичкастим корінням вчепившись у ґрунт,немов нагадали, що всі ми не вільні,що наше коріння незриме — отут.
Ми голови їм обтинали лозою,косили, топтали, палили колись,щоб натяків жодних на рівність з травою,щоб погляд летючий не падав униз.
Але навздогони карлюччя, як стріли,щіткасто летіло, занозячись в кров,і юні тіла навесні зеленіли,коріння на п’ятах росло що не крок.
На стовбурі тіла хитались розлогоблизнючно-однакові три голови:і важко ставало висмикувать ноги,що в землю вростали корінням трави.
Одна голова лише сонце і пасла,а друга ловила очима стежки,а третя, назад озираючись в страсі,дивилась, як слідьма летять карлючки.
Вона, запримітивши лезо лозини,втискалась у плечі, а ті ж — навпаки,тяглися угору на шиях зміїних —не голови, ні, а важкі будяки.
І джміль застережливо журно кружляє,сіда почережно на вінчики віч,проте вже свиськоче лоза гостролезаі падають голови, стяті із пліч.***
