Нерв пам’яті, оголений літами,вже занімів, і біль давно ущух;і пагорб часу, мов замет, розтанув,розмив сліди щоденних
Що ти вчинив за дні своєї плотідля ствердження покладених
І німував, і віддававсь скорботі,ятрив байдужим пустослів’ям рот?
Чи вдосконалив серце у стражданні,зусилля множив, може, на думки?
Чи так і жив, збігали дні недбайні,вивітрюючи ніжність із руки?
Чи ж вирок долі свою чинність збуде,якщо комусь ти звіришся в словах,що ти зробив, щоб склали дяку люди,щоб твоє ймення стигло на губах?
Ні, ще не пізно долю обігнати,для добрих вчинків кожен має час,людині кожній не минути чатів:чи бути злу — залежить те від нас.
Ще можеш комусь кров свою вділитиі вихопить дитину з-під коліс,ще можеш, можеш так життя прожити,що вділиш комусь радість замість сліз.
Тож до людей іди хутчій відкрито,їх клопоти на власні оберни,бо задля інших тільки й варто жити,якщо життя черпати з глибини.***
