Ти поряд ніби Бог, і ніби Бог —
Покинутий давно, та не забутий,
Вертаємось з життя, немов прочани з Мекки:знесилені тіла та душі
Стончились, мов папір, і вижовкли обличчя,і погляди взялись коростами іржі.
По обрію йдемо в лахманаччі велично —тут відчахнеться тінь від тіла на межі.
Ми бачимо себе на відстані, як в лупу:які ж ми нікудишні, здорожені які.
Нам щедро намірялось, та наділялось скупо:картоплі лушпайки та висівки давкі.
Та ж щасно нам було в кріпацькому колгоспі,бо знали, знали ми, чого воли ревуть.
Безпаспортні єства уперто рвались в простір,та не змогли здолать весняну каламуть.
З-за обрію в село приходили по душі,і міряли життя прожите — трудоднем,і мурувався рай, росли на вербах груші,і починався день, освячений
Ковтьобами ж в село забрьохані верталисьз обіцяних вершин знетямлені батьки, —пощерблені, важкі, мов камінці з-під рала,по спинах їх шмагали дощані батожки.
По обріях життя чіткі ходили тіні,на циферблаті дня все карбувався крок.
Зривався голос чийсь в хліві від
Нема корівки в нас.
Зоставсь один ціпок.
Покинули б хоча б налигача для мене,аби дитячих мук не бачити мені…— Як вижити змогли? — дивуюсь й досі, нене,на прілих колосках, по норах, в бур’яні?
В суспільнім казані з-під ложок кілька здряпинзосталося на дні, що зблиснули, як
По жилах й досі ще струмує кілька крапель,які я з казана тоді вхопити зміг.
На обрійній межі відчахуються тіні,та легкості ніхто від того не відчув.
Бо мури височать навколо ще камінні…— Іди, і не вертайсь! — я сам собі
Зотліло вже давно все домоткане дрантя,і оголивсь каркас — відкривсь бетонний рай.
Казенний чути крок у токоті курантів,рот завчено розкривсь, щоб вигукнуть:
Ура!»***
