Рійба комарів в надвечірнім промінніізнов обіцяла днину погожу,і час мовби був віковічним, незміннимі вимагав хіба що продовжень.
Навіть в канаві синя крижина,пляшка порожня, жовта бляшанкасвідчили вічність життєвого чину,що не обмежувавсь ніччю та ранком.
А по ковбанях вода каламутнаповнилась снігом ніжно-рожевим.
Тільки незрима сила присутнязміни творила повільні квітневі:жили синила, згинала суглоби,і по обличчях глибила зморшки,і розчиняла голос в жалобі,борщ витрясала з тремтливої
Світе, усі я приймаю оманиі поз’ясовано всі вже питання;тільки ж у тіло моє, як у рани,нащо персти устромив, щоб останнявийшла снага з вікового в безвічне?
Нащо золотиш навіть ковбаню,нащо стискаєш горло потічку?
Рівна ласкавість, рівні щедроти?
Навіть щирій і той
Це руйнівнича чи творча робота?
Не розумію… не осягаю…***
