Красна велич руїн, — розімкнулася пам’ять,увіходимо ми в храм щорічних скорбот,де тинька обсипається, світяться плями,чорнота проступає крізь шар позолот.
Непомітно павуття вдихаєш в легені,чорним ниттям з грудей видихаєш печаль.
Під ногами узявсь мармур мохом зеленим,і той мох дописав мармурову
О блаженний, хто йде…» — прочитав я руками.
Далі — пінився мох і губились слова,що, зливаючись в гуркіт, лунали над намипід склепінням, де коршак шовки розривав.
Крізь розриви униз натікало блакиті —і по стегнах збігали співкі ручаї;були коси твої, наче склом перемиті,відбивались в них світ й пильні очі — чиї?
Я відчув ваготу на собі того зору,і плечима стенув, і промовив:
Ходім…— Що ж, ходім…— обізвавсь хтось незримий.
Угоруподалися мерщій, молодим-молоді.
Були сходи слизькі, наче мощені з криги,обсипалась тинька і сріблів порошок:підіймалися ми, аби вичитать з книгинедописаний мохом на брилі рядок.
Так, рука при руці, однокроком, поволіми ішли, відчуваючи погляд важкийна собі.
І впікались клейном в наші чоладва гарячі вербові листки.***
