1.
Цей газетний портрет не страшний, а смішний:можна плюнуть на нього і стиснути в жменю.
Взяв тирана за горло — щосили здушив —вирвавсь зойк із грудей — та у мене, у
Мов розшилася рана — жар серце пропік,на долоні моїй відпечатавсь відбиток,і дивився крізь пальці страшний чоловік,крізь забуті літа, що в метали відлиті.
Чорна фарба газетна навіки впекласьв роговицю мою, в мою
Не минув, а запікся рубцем чорний час —проступа він зсередини гостро й допіру…2.
Френч з’явивсь і кашкет золотий на кону.
Стали чоботи нижче лампасів.— Ти… ти — кат, — я із залу гукнуві, затнувшись, заклякнув у
Стали чоботи прямо на груди мені,а кашкет козирком вперся в
Між кашкетом та френчем провали страшні,не обличчя, а дірка
Бо по рисці його розібрали усі,розібрали на мармур, на гіпс та на бронзу.
Світло сиплеться в очі пекуче, мов сіль,я ж мовчанням язик приморозив.
Витискається слово з легеней: — Ан-тракт!
Рвуть підошви з грудей моїх шкіру,а з газетної шпальти вдивляється кату розтоптану нову офіру.
Хочу очі заплющить, щоб не бачить біду,та крізь пальці струмує відбиток,і пожовклу газету на груди кладуть:ой і шпальти ж важкі, наче плити.***
