С.
Світ розчинивсь — пропасниця б’є тіло,так наче цвях висмикують з п’яти,і розповите поле почорнілеповільнить крок: не квапсь — куди іти?
Та як же світ без мене заплощинний?
Без мене люди, дерева сумні?
І далечінь журливо-журавлинавелить, іти не дляючись
Сирітство світу чую, чую
Кладу за пазуху посічені
Збирання зору є моїм ходінням,триванням, затисканням в кулакивсього, що розпадається та гине,втрачаючи окремішність
О пагубо!
Не ти першопричина!
Не закрадайся в голос і не клич!
І вивітрись з очей, і вийди з тіла,з листка, з сучка, з пониклої трави,і не світися в балці снігом білим,не прикидайся, що струмок
Та кольором фарбуються рожевимі поле, і березовий гайок,і простягають пагілля дерева,щоб повернув воскреслий їм листок.
І всі скарби у тілі, мов заскалки,і смиче їх обценьками земля,та мушу йти, бо простору так жалко,ще й смуток покликає іздаля…***
