Шлях розкиса на голотечі,мов хоче кроки розчахнуть,намулом осідає вечір,і згущується каламуть.
В глевкій грязюці слід зникає —позаду дощова стіна;і ти, немов вигнанець з гаю,все тонеш, не знаходиш
А на обоччі розчепіривсьу розпачі терновий кущ,бо світ навколо
І став твій погляд
Чи, може, очі призвичаївдо каламуті, пелени,до падолистої печаліта до земної
Аби збагнув сумну оману,примарність літніх фарб збагнув;а тіло тоне, поле тане,свідомість вирина зі сну.
Але в заплющені повікистукоче
І не відпустить до скон вікуноги твоєї путівець.***
