На заході скарби золочені вогніють,їх щойно добули з копалень літніх днів;жарини ластівок, в повітрі безліч лінійпрокресливши, згасають в осмерклій глибині.
Скресають плями дня, спливаючи, мов кригана схід, назустріч ночі спливає битий
Повільно дотліва сторінка літня з книгижиттєвої, в яку колись вписали й
Розірвана навпіл афіша на парканізнов сходиться в одне і літери стиска,та пам’ять не така, як паперова рана:розірвана колись, вона життям стіка.
Ген золотим вогнем кривавляться стодоли —горять, горять хліби, і порскають
Минуле догора — зір, випалений болем,не бачить лихоліть майбутніх… Час
То кида тіло в жар… То обпіка морозом;щось вгадує єство, що чує
В ливарнях золотих майбутні варять грози,спалахує на мить хмарини
І пада сажа вниз з всесвітньої безодні,і сутінь на землі торкає за плече.
Ти озирнувся — враз тобі вуста холоднініч залила густим гарячим сургучем.***
