Ніхто ні хусточкою не махав,і не казав ніхто “прощай”,коли мій поїзд від лісів і травмене відвозив у ґранітний край.
А згарища і вдень, і в тьмущу темв нещаснім, змученім краюдиявольським світили ліхтаремв байдужість чорную мою.
І люди, вбрані в попіл та у пил,були і пропадали зновсеред руїн та вивернутих брилколишніх станцій і церков.
Але і щастя вічне та сліпе,гірке, як жовч, на
Тоді ввійшла і валізкою в купекрасуня й сіла при мені.
Ніколи ще ні великодній дзвін,ні свічки осяйні в церквах,ні біль приємний змучених колінперед святими в рушникахтак серць не хвилювали на землі,як шепіт незнайомих слів,схопившися в чужинки крізь жалі,в моїм чутті
Майн лібер”.
І ракета, і алярмдо вікон кинули без вітвербу, і дім без двох дверей і рам,і порваний на ньому дріт.
Не був тоді я відданий богам,коли почуло серце це,але чому, чужинко дорога,я відвернув тоді лице?
Чи не того злякався, що якбия повернувся відсіля,то теж крізь попіл, брили та гробипромовила б моя
Майн лібер”, мій блукачу дорогий,до мене ти приїхав знов”,то, мабуть, я, охлялий, без снаги,себе прокляв би і любов?
Бо,
Боже мій, “майн лібер” ось теперчерез Німеччину ведемене з країни горя “есесер”чужим, не бажаним ніде.
Неначе я до спільника прибіг,який мотузку дав свою,аби я вчора зашморгнутись мігдесь на осичині в гаю,
І котрий, вгледівши сьогодні з гірмене таким, як і завжди,не допускає навіть і надвір,щоб хоч напитися води.
