1Христова ера проминула,
Чому ж ти не прийшов,
Христос?
Націлились холодні
В твоїх пророцтв забутий стос.
Хто ж розпочне новітню еру?
Хто вже на істину набрів?..
Учення тоннами
Нас придушили, мов щурів.
Тим часом людство на
Старе запитання трима:
Щось є живого в білім світі,
Окрім Землі?
Ачей нема!..
І страшно нам отак
Побачити своє життя:
Тоді ж ми булька випадкова
Ні сенсу, ані майбуття.
Нерона-палія
Людську мораль здає в архів:
Якщо життя — сліпий випадок,
Немає перед ним гріхів.
Хай рветься бомба, куля
І трупи засипає
Щоб тільки ти піднявся
І цілий світ поклав до ніг.
У цьому сенс. у цьому
І шлях до вищої мети.
Хай ріки піняться криваво
Аби лиш влади
О, я там був!
О, я те бачив!
Собі дивуюсь, що живу.
Хтось хижий коси намантачив
Людей косив, немов траву.
А потім реготав шалено,
Наливши в келихи вина:— Вмирають бовдури за мене.
Хто ж я — сам бог чи сатана?..2Серед духовної отрути,
В безвір’ї, ніби у чумі,
Вже інколи прозріння чути:— Усе не так!
Ми не самі.
Є в пізнанні не тільки жертви
Є голос правди віковий.
Ми цілий світ назвали мертвим,
Та схаменіться: він живий!
Земля, мов Діоген у бочці,
Себе загойдує давно.
А світ живий у кожній точці
Усюди є святе зерно.
Нема ні прірви, ані
Між нами й Космосом — поглянь:
Згорнувся промінь у клітину
Тепер він дерево чи лань.
Живим є квант.
Живим є Світло.
Інакше у страшній
Життя б ніколи не
На цій безрадісній землі.3Хтось чує, і тоді у
Приходить Всесвіту жага.
І бачать занімілі люди,
Як карлик горами верга.
Та на Землі не кожна
Приймає бачення нове
Ще люди славлять випадковість,
Щоб нею пояснить живе.
Є добра страва у тарілці
То й досить, в цьому сенс життя.
А інші топлять у
Безглуздість власного
Отак ми й живемо
В жорстокий та бездушний вік.
Стара вже закінчилась ера,
Новий ще не почався лік.
І Сонце у якусь
Поймає вогняна журба:
Коли ж я виліплю, людино,
Із тебе друга — не раба?..4Я проростаю сам крізь себе,
Немов травиця крізь асфальт,
І споглядаю інше небо
Для вас незрозумілу даль.
Ви ще не вийшли з поторочі,
Яка гнітить і чавить вас.
Пітьма скувала ваші очі,
Дух непробуджений погас.
Сліпим не можна
Твоєї,
Всесвіте, краси.
Їм, грішним, навіть не наснити,
Який насправді ти єси.
Скорбота роз’їдає груди,
А серце вже не зберегти.
Кричу у безвість: люди, люди!
Адже ж ви люди, не кроти.
Вже здалеку свою
Вивчаєте, немов боги,
А серце оплели тенета
Ні віри в ньому, ні снаги.
Ви й не питаєте: а
Взялись живого корінці?
Для вас і зорі — тільки свідки,
А не борці і не творці.
О ні, на проповідь
Я вас не поведу, брати.
Але загляньте в чашу
По той бік квазіпустоти.
Не пустота — жива основа!..
Себе і діток не дуріть.
Хай відмира облудна мова
Повірте гомону століть.
І ви прозрієте.
І
Потягнуться у світ живий.
Убогу твердь земної
Заселить завтра люд новий.
То будуть зрячі, мудрі люди,
Відкриті сонячним вітрам.
Ікон і храмів там не буде,
Бо Всесвіт — наш єдиний храм!
