Боюсь повіки розімкнуть,бо мене очі
Багно, калюжі, каламуть…розковзяна осіння путьпопід колгоспним
А далі звивіз та гробкиі глинище розмокле,де допотопні черепки,ніби листки
Вдовина хата… стріха… мох…дощі побілку
Пускає киби хижий лохдню в посинілі
Так, час — це те, чого нема;це — натяки,
Замість дверей — провал, пітьмаі спорожнілі
Жаль запікається в очах,гіркий камінчик в
На все душі не вистача:збілить провали
Де Кущ, де Штольба,
Уласок,де баба Косорука?
Все в глину всякло чи в пісок, —хоча б зостався черепок,щоб не провалювався крокв безпам’ятну
Хоча б гвіздок ступню вколов,хоча б сучок летючийв повітрі сизім захолов,щоб висушить
Розковзяний осінній шлях,розорані хатища,вода крізь глину проступа,ніби крізь дране
Під тиском неба із очейвже виступили сльози:розмите бачене течепо глиняній дорозі…***
