Холодний вітер дме від океану,а він — простоволосий, без пальта:сивизни розкуйовджена чуприна,розстебнутий піджак і — наче прапор —краватка вільно лопотить на вітрі.
Хто він — цей незнайомий?
Чи бостонець?
Іміґраційного бюро урядник?
Чи спонсор чийсь, що вийшов зустрічати,або чийсь родич?
Може, перехожий,що випадково заблукав у пристаньякраз коли причалив корабельі повиходили з кают до сонцяхуді, зацьковані, принишклі людина палубу, цікавими очимапронизуючи берег, що на ньогоось-ось і ступлять?
Загримів оркестр —і понеслося:
О, скажи, чи бачиш?..”— парадно, з гімном зустрічають нас.
Відпружений, задуманий, свобіднийстоїть мій незнайомець на помостіі дивиться в далекий океан, —а я пригадую раніше чуті гімни:стрункі ряди і хлопців, і дівчат,і дефіладу гусячого кроку,і вправну муштру монолітніх мас,і музику, що рвалася до бою…— Ні, не було в тій дисципліні місцяна легковажну і свобідну позу,на пацифіста, що у час салютустоїть, задуманий, з рукою у кишені…— Співали: “батьківщина понад все —усе, що маєш, хто ти є, чим будеш,їй все завдячуєш і їй життя ти винен” —не раз, у жертви мить,а вік весь, день-у-день.— Учили: ти — лиш ґвинтик у машині,ти сам — ніщо, важливий — колектив!
Більш урочистого піднесення немає,як лопотіння рідних прапорів,як “гайль”, “ура” мільйонів в унісон,як море рук, піднятих у
Я з цим росла, і не чуже це кредо:дитиною у лавах пластунівлюбила марші, прапори на вітрі…— Та ось тепер на палубі дивлюся,як немуштрований цивільний чоловікспокійно слухає, як грають рідний гімн, —і я — зворушена.
Уперше розумію:це — громадянин вільної країни,не жертва, не слуга, не раб теорій,не добриво імперій і вождів.
І я в думках вже простягаю рукив майбутнє, в завтра: хочу і собімогти колись підняти гордий погляді знати: найцінніша у житті —проста, забута світом, людська гідність.1975/1978
