Світовид — збруцький ідол

С.

Вже голос розповивсь і воленьку

Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням.

Ой скільки голосів кричало моїм горлом:— Волі!

Хліба!

Мамо!

Просочувався шепіт: — О життя

Очима — Світовид і досі продивляє,здригається в мені, як Збруч перепливаю,полегшено зітха, коли іду від

І, звільнений вві сні, він бачить одночасноминуле, майбуття, потворне і

П’явки стежок повзуть на пагорби багаття,в розцямрених очах царюють бджоли сонця:солодка тиша захвату, п’янкий нектар мовчання:його надміру в горлі, аж хочеться весь світ

Але праворуч зуби холоду ошкірились на стріху —з них скрапуюча лють видовжує хижацтво,щоб прохромити мурзате дитинча під обстановкою…— Цур тобі!

Пек, морозе!

У білому дуплі зими так затишно, снописто,що і гіркий капіж, і дух солом’янийзнебарвлюють повіки і гасять

А голос крейдянийпо білому проводить риску — дзеркальну

Ти обернися сам у собі і очі пересунь лівобіч,здвой свої вуха,аби почути, як плач розхитує хреста

Щоб зором здвоєним промацать, мов рентгеном,горбочок кожені пращура знайти, що не зведе ніяк суглобіву кулакчи в жменю, щоб, щоб зачерпнуть з гладущикасипкого

Землі все товще… і вагота видовжує

Так-таки смішно відчувать безсилля і свою

Сміється череп сміхом затверділим…— Хто воскресить?

Хто стулить все докупи?

Якщо у крейдяних проміжках земля вклинилася?

О Світовиде!

Крізь мулові потруски, крізь глинув ніздряхкамінчик в роті хіба ж ти продихнеш?

Чи виречеш хоч слово?

У вухах глина… І лише пучками ти свідчишнебо: рік Волопаса, осіннє рівнодення та

Та що мені?

Дні однакові, змарновані, мовнаперед.

Літа — в ломбарді.

І я їх вже невикуплю ніколи, бо так зібгав квитанцію, щоз паперових ліній лиш вичитаю долюпаперову… та

Хтось з водоспаду сходів тебе покликує —і безіменне, слухняне вже єство за звичкоюще

О Світовиде, я розумію, чому ти скам’янив свійслух і наповічно засудомив

Бо послух — звичка, чуже привласнення таслугування

Глянь прямобіж: мчить хвилястий обрійз горбочка на горбок,земля сутулиться, хоч і плуги, і борони їїщоосені і щовесни рівняють, а горошина білаїї викочує, рябесенькі ж яєчка жайворинізгладжують і розминають грудочку кожну,а пастушки збивають пальцями узвишшякожне, аби побачить

Але, але земля

В якому часі це?

Якщо і він круглявий?..

Попереду вже стільки, як й

Пригадуючи, ти

О Світовиде, ти восьмиоким зором навсібічбачиш, кругло розумієш,ніде тобі розривів ані пауз — все замкнуте, сферичне.

Чи не тому ти весь — одна суцільність?

А мої ж суглоби — розтяті, подрібнені.

І треба рухом м’язівїх виправлять щомиті, бо все згинається: коліна до грудей,а лікті до живота… Рука ж стиска пашницю,у мушлях слуху —рідні імена… У ніздрях—дух

А зір покраянийлиш бачить сходи — вгору, де хтось долонямисобі вуста впотужнив, волаючи: — Гей,

Хіба ж меле?

О Світовиде, безіменне «я» ще вище бачить!

І сягає зором безодні

Павлом» я вчора був, але сьогодні інший,відмінніший Іванніший та

Що варта сила рук?

Стулити губи та розв’язатипритьмом язика,утнуть, розняти, пов’язати ланки, буй-туровіскрутивши рога,приторочити до очкура, як чару, чинахромивши на стрілу хребет осетровий,пустити з тятиви й нагодувати серце?

О Світовиде, губи ти зімкнув і круглозапечатав мову, мов надів каблучку.

О Світовиде, восьмигубим криком я проклинаюна весь світ:— А хай посохнуть руки!

Бо сила духу піднімає крила.

Всякуокремішність об’єднуєстремлінням.

О Сві-то-виде, видиме — не сутнє.

І камінь дише.

І Петром зоветься, і тулить свою головув долоні, і заповза запазуху, і нишкне, щоб раптом вдарить в грудиі потрощить суглоби.

Та, зрештою, ти кам’яний і сам.

І пам’ятьзав’язав, стягнув повітря, і восьминого тиутвердив землю, і, оповитий димом, зоришнавсібіч, щоб здичавілий камінь не заскочивзнагла; очі на чатах… меч щербатий.

А шолом —полив’яний,щоб не пристала ані роса солона, ні дощвощаний, ані мідяне

О

Черлень — праворуч, а ліворуч — жовто.

Прямоглядь — білизна сипуча, а позаду —

Та, обернувшись, все переінакшити і вигукнеш

Воля!», праворуч:

Хліба!», попереду:

А позапліччю:

А обернувшись, ти гуконеш те ж саме, алевідлуння поверне те, що сущо і найближче…— Ми-ру!!!

Світовиде, аби цілушкою замкнути

І увідхнути життя на широчінь чотиригруддя?***