Під новорічну ніч спогад

Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна,зменшилась в зрості постать самотня в степу.

Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить,чорно маха — обтина за стропою

Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий:звідки ці звуки течуть, як вода з джерела?

Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевимпростір розсовує, і порошить тінь від крила?

В тебе за спиною лантух, а в ньому полова,глибшає крок — лантух обтяжує

Прийдеш додому і виб’єш ціпилном грабовимжменю пашниці на посівання у лютий мороз.

І заклякаєш раптово, чуб піднімає шапчину,лантух ворушиться, ніби у ньому — а хай йому біс!

Серце проткнула голка циганська крізь спину,клунок розшморгуєш квапно — що ж ти важенного ніс?

Лишенько!

В з’їдинах житніх — що за дрібнота? —мишка-полівка від холоду дрібно тремтить,руку простяг, і вона в рукавчаті вороташаснула — в пазусі аж коло серця

Ти повертався додому під ніч новорічну,збившись з дороги, йшов та ішов навмання,сніг затверділий холонув, і вабила вічність,серце ж тоді зігрівало дрібне мишеня.

І доплуганився ти на світанні до хати,вибивсь із сил, але клунок важкий доволік,щедро з порога засіяв половою матірі провалився у сон, щоб проспати весь рік.***