Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна,зменшилась в зрості постать самотня в степу.
Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить,чорно маха — обтина за стропою
Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий:звідки ці звуки течуть, як вода з джерела?
Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевимпростір розсовує, і порошить тінь від крила?
В тебе за спиною лантух, а в ньому полова,глибшає крок — лантух обтяжує
Прийдеш додому і виб’єш ціпилном грабовимжменю пашниці на посівання у лютий мороз.
І заклякаєш раптово, чуб піднімає шапчину,лантух ворушиться, ніби у ньому — а хай йому біс!
Серце проткнула голка циганська крізь спину,клунок розшморгуєш квапно — що ж ти важенного ніс?
Лишенько!
В з’їдинах житніх — що за дрібнота? —мишка-полівка від холоду дрібно тремтить,руку простяг, і вона в рукавчаті вороташаснула — в пазусі аж коло серця
Ти повертався додому під ніч новорічну,збившись з дороги, йшов та ішов навмання,сніг затверділий холонув, і вабила вічність,серце ж тоді зігрівало дрібне мишеня.
І доплуганився ти на світанні до хати,вибивсь із сил, але клунок важкий доволік,щедро з порога засіяв половою матірі провалився у сон, щоб проспати весь рік.***
