Рудименти пам’яті

Підстав аж забагато, щоб радіть:сріблястий берег, муром небо-море,та в сплесках хвиль печальну чую мідьі бачу попіл на вітрах

Ушкоджений, напевне, слух і зір,пошукуєш в печалях осолоду?— Яка блакить?!

Ти їй не вір, не вір,бо сам сльозам цю воду

Всередину зіниці обернув,бо ж боляче на розкіш цю дивиться,і бачиш досі на столі труну,в причілок стука

Усі веселощі лягли, немов у спрят,втягла у горло спів свій комишанка,і сліпить сонце, щоб не бачив втрат,спрозорюючи пам’ять, наче склянку.

Навіщо зосередженість зіниць,і пам’ять ця чіпка тобі навіщо?

Заплющиш очі — зразу гурт черниць,як мул крізь пальці, проступає з

Невільник ти, невільник, хоч гадав,хоч думав, що забув усі скорботи,та про журу нагадує вода,що сіллю тонко осідає в

Життя твоє, затруєне колись,очиститись не може і подосі.

Стань прямолиць і в себе не дивись;співає хвиля, чуєш, чи голосить…***