Ще тягне звідти димом ятруватим,хоч ні багаття, ні вогню —
Хоч ні кола, ані двора, ні хати, —глухе повітря, а земля
Коріння пахощів іще не перетліло,у пам’яті ворушаться
Та стіни снігу облупились біло,і черепичні падають
Вогню вітрильник переплив всі ночі,і, мов на сонці, — в пам’яті він збляк,чи нагадати кольором він хоче,що дні твої обсипались, як мак.
Але ж той дим… він у своє повіддявсю мурашву, всіх прузликів запріг,і котиться, і ріжеться обіддя,батуючи на стьожки довгий сніг.
Чому ж твоя угрузла колісницяв нічний замет і клякнуть нутряки?
Вщипни себе, бо, мабуть, тобі сниться,що падає не листя — черепиця,а очі виїдають вустюки?
Бо житнім хлібом пахне дим страпатий,а ти заснув у житньому кулі —тебе заносять обіруч до хати,кладуть у піч, де іскра спить в золі.
Посеред ночі спалахнеш раптово —вогонь обпалить горло та вуста:в свідомості ж ні іскорки, ні слова,легені ж розриває гіркота.***
