Голос розложистий котиться колесом синім,та й понад гніздами — там до яєчок жаринискоро проклюнуться димом крилатим,щоб висоту степову визначати.
Хрускають ратиці, в’їдлива муха дзизькоче,понад травою їдуть роз’яснені очі:степу сувій змістом своїм розгорнувся:довго життя мандрівниче читається в
Воля чумача, мов степ, запахуща,світ без означень, душа — невмируща,люлька-смоктулька, чорнок-казанок,кругле барильце,неба ковток…— Воли мої вольовії колись були
Гей!
Моя світла голово!
І коло ошукає простір, але не долю.
Спить, наче вуж, батіжок на полудрабку,гуде на вітрі виварена у дьогті сорочка,та про запас маємо білішу — на… на вічну вічність.
І думку високу про небо та
По похилій землі скочуватись донизу, до долі,до солі, до солиночки, до
Солона розлука, хоч воля солодка.
А шлях — то наука, де безліч уроків.
Життя на всі боки широким широке,і що не травинка, то доля-ділинка:вовчуг, вернисонце, щадун, натягач,воловий язик, волокінник, чорнобиль,вороняче око, воронячий кряч,чебер, нечуйвітер, ранник, росоплач,німиця, полин і
Травоньки, трави мої воскресальні,обзеленили і обід дзеркальнийі, крізь свитину пробившись за ніч,ви зазирнули в колодязі
Йванами,
Грицями та Калістратамитравоземляними,
Нахилиталися,
І відступилися,
Пам’ять, залатана травами білими,знов розповзлась, аби геть безіменнапереснувалась крізь очі
Тільки хитаються роги золочені,золотом в ярмах занози горять,шлях споришевий, життя — нетолочене,літепла повінь — сама благодать.
Шапкою можна наміряти грошей,стрічку червону до смушку пришить,земле медяна моя прехорошая,нащо ж тебе, солоденну, солить?
Може, солодким було раювання:злиплися губи, липучий язик,і замість мови — медвяним мовчаннямрот вщертувався, неначе стільник?
Солі до хліба, до сала, до
Солі!
До слова, до голосу,
Солі!
В ріллю смоляну та
Солі!
У глину, в лампачний заміс!
Щоб виступала на спині, долонях,щоб роз’їдала і щоки й вуста,щоб затікало повітря солонев горло, в легені, і кров щоб густабілою стала… як біль-білота…— Ку-ку-рі-ку!
Горе незриме, муки
Сіль їде з Криму, кістя із Дону,суне назустріч солоний пісок,вужчає в півня сухий голосок,і не співає, викрикує
Ку!»,мов виринає на хвилях
Шквиря завійна, мря, завірюхазапорошили і очі, і вуха;дзвони десь дзвонять, постріл луна,сиплеться сіль — білина,
Села засолені аж по дзвіниці —білими стали солоні зіниці,і замість губ вже біліє рубець,а наоколи світ-солонець.
Не висловити, ані розгледіти,ані
Жодного дерева, жодної
Тільки ходить ногаєць ізверхуі забиває сухе будячинняхрестів цвяхкою нагайкою.
Все засипане сіллю.
Лиш де-не-де з вершечка могилиповитикалися роги: позолота обсипалась, гостротазатупилася, лише пучечки соломи на них начоплені:котяться білі пагорби назустріч вітровіта солом’яним стрілам,бо чути скрипучі колеса, хрускотливі ратиціі широке рукавчасте:
Та таке широке!
Що клишоногий ногаєцьмногорукий помах засудомлює у повітрі і щілястимпоглядом підкошує простір.
І раптом:
Фуррр…» Прямо з-під ноги летючийшестикрилий півень,розквітаючим полум’ям, жоржиновим пір’ямпоглиблює далеч: — Ку-ку-рі-ку!
І згинуло все; запались у землю високімогильні замети,випрявсь дим з димарів, зазеленіли раїни,дзьобнули журавлі води із криничок, розпушилипір’я солом’яні стріхи,струсивши рештки непотребу,захлюпотіли вікна, рипнули двері,і розгорнувся шлях простойдучий.
Спасенні ласкою, достойні покликання,у полотняних сорочках, сумирні, волоокі,виходять благовісники весняні,що знають поіменно усі кринички, переярки та балки,що світ привласнили лише у слові «шлях»,заприязнилися з травинкою найменшою,ввібрали в очі найдрібнішу порошинку і комашкуі уодностайнили себе з біжу-росто-летючимземляним, небесним, роздарувавши себе на всюдовжінь життя:— Куріпко, здрастуй, добридень, джерелянко!
А жайвора можна підтримати голосом:— Ходить пуга по лугу, гнетьсятур-віл-у-дугу!
Ходить пуга у гаю,кличе доленьку свою!
І круглядно, розложисто, догідно,що тільки й колесо нагадує про час:лискучий обід вже аж горить,іржі немає… Збільшився отвір у матиці,і вісь стончилася… проте життя попереду…— Ку-ку-рі-ку!
Спів вертає у півняче горлоі не вміщається, бо завеликим став:тому і тичеться, і шиється у кожну шпарку,у заглибинку,у кожне вухо, щоб нагадать про час…***
