По–різному молилися Природі:
Одні над нею Бога вознесуть,
А хтось — такого більше у народі
В ній розпізнає материнську суть.
Лише царі не кидали гонитву,
Яку перейняли в сліпих чортів:
Святі чуття, закладені в молитву,
На себе кожен обернуть хотів.
Та хоч царя над світом цим
Підносили, мов сонячне дитя,
Усе ж помазаник той перед
Людиною лишався за життя.
Один лиш раз живого, а не мощі,
Наставив Богом історичний плин.
І мармуровій постаті на
Вклонятись мусив грішний землянин.
Рабів замучених вбивала варта,
А голод навіть велетнів боров.
Людське життя ні шеляга не варте
Скрізь по кар’єрах кам’яніла кров.
І загуло над гнівними синами,
Зриваючи фальшиву позолоть:— Хай краще цар небесний правитьнами,
Аніж боги, що мають людську
Та не ловіть капканами
Поета, як малого школяра:
Було це, люди, в стародавнім Римі,
Коли йому вмирать прийшла пора.
